День сьомий. Ч. 1

 
 

День сьомий. Ч. 1

Не політична новела



День сьомий

- Чому ти залишив мене, Господи у годину скрутну?

- Помиляєшся, сину,  не залишав я тебе.

- Стелеться стежина пекельною долиною, та бачу в ній лише мої кроки.

- Ні, сину, то кроки МОЇ. У годину лиху я ніс тебе на руках,

- Якщо у волі твоїй, Господи, було нести мене на руках твоїх, оберігаючи від лиха, то чому не було у волі твоїй відвернути те лихо?                                                                                                                                                        

 

 

Я вже давно ні про що не мрію. Не моє це – бути щасливим. Кожен шукає у світі одне – любов. А ми – нещасні діти луснутої землі, її сік і магма, кров і вогонь, ми витікаємо і втікаємо, каємось і грішимо. Ми недолюблені, покинуті, волаємо про волю і шепочемо власне ім’я.

Самотність і вічний, давно приречений пошук.

Сидиш так на сайті знайомств, балабониш, аж раптом хтось вигулькне, мов із-за рогу лихач придуркуватий. Протаранить час, побуксує й поїде у далекі мандри по колу.

Але цього разу все було не так. Потеревенивши, пофліртувавши з тим, сим, до пізньої ночі, самовпевнено усміхаючись про себе «е, ні, фіг вам, хлопчики», я вже збирався закрити сторінку, як раптом очі різонуло фото на топі. Наче щось знайоме, вже бачене у тонких вустах, і навіть прикриті окулярами (щоб вороги не взнали) очі, здавалось читаються книгою. І там  - мої літери, каракулями, але пишуть живу душу. Сказати, що так, раптово й без причини моє серце впало – це не сказати нічого.

Невеликого зросту, стрункий, 38…, ну приплюсуємо років 5-7 , це дещо інше зазвичай пишуть більшим, а вік применшують. Отже десь років 45, - саме те, що треба. Падкий я на таких хлопчин. Якось спало на думку, - може це спроба полюбити самого себе, наче віддзеркалення, зріст, статура, але старшого, такий собі гість із майбутнього.

Затамувавши подих, клацнув його анкету. Тааак, зараз не в мережі, називається Герман, любить тишу, самотність, ….хм…собак. Я більш котів полюбляю. Тааак…. Так і напишу.

-         Привіт. Я більш полюбляю котів, але ж це не завадить спілкуванню, чи не так?»…. Хоч би не написав «ні, не так»… От, блін, якось я не подумав…. Ну що ж, почекаю, завтра покаже, хто де …сів. І знову я не встиг закрити сторінку. Він, загадковий Герман, відповів. Таак! Усміхненим ангел очком із потворного саду відкриваємо…. Опппп…. Приїхали. «Придурок» - просто, ясно і чітко красувалося у відповіді пана Германа. Таки придурок… цей Герман. Ні з того, ні з сього, отак ошелешив… Але серце знову тьохнуло і ніби щось нашепотіло у вушко – не вір. Читай з точністю до навпаки. Звісно, можливо людина просто втомлена, хто зна, що примусило його так дійсно дуркувато відповісти. Миттєво пишу – «Дякую. Тільки біля дзеркала не затримуйтеся. Година ж бо пізня». ….

Чекаємо…. Чи то азарт, чи то просто цікавість, але почекаємо. Ти ба, який перець…. І який же гарний, зараза.

Стоп, а чи не на спротив я ведуся? Ні, не знаю, як, не знаю, чим, але відчував, - знову не те, знову все з точністю до навпаки. Не те він пише, не лють у нього на душі, скоріше біль. Ох, ти ж мій котик….. І котик муркнув, знову коротко і ясно – «Ок». Але із сайту не зник. То сидить, зараза, так само, як і я, та чекає на мою відповідь? Ну що ж, годі елею сам собі лити, отримай – «Як мило, ну хоч розсмішили. Ну справді, красива! … Шоправда, схоже, що лише зовні, чи просто день не склався? Взагалі ж, якщо Вам не сподобався мій меседж, не розумно на нього взагалі відповідати. Чи Ви гадаєте, що ну от ніяк мені без того, щоб знати, що ж Ви там про мене думаєте? Тоді це – халепа із самовизначенням, само сприйняттям. Констатую, не більше. – О, як я загнув, хоч окуляри вдягай, буцімто вумнік.

Знову чекаємо…..

Оп, загорівся як Германчик, одразу жбурнув шаль думок, так рясно розшитих обуренням… Але ж обуренням явно не справжніх. Ах ти ж, Боже ж мій, як понесло – Я взагалі про таких не думаю. Вам не варто тут затримуватись. І не варто витрачати час на таких, як я. Говорити з вами про будь що марно. Також байдуже, що ви про мене думаєте. А краще б ви просто не писали. Я Вас до себе не запрошував. Хамити будете своєму йобарю. – У…. скільки інформації, який потік свідомості. Так… не знає хлоп, що його йобарь – я.

Але ж він не пішов. Написав і не йде із сайту. То хіба ж хамити такому хлопчині?

-         Слухайте, мені що, перегавкуватися тут з Вами? Хто кого переплюне? Ну не я ж написав «придурок». Це не хамство? Це Ви не думали, навіть узагалі? Це Вам байдуже? Ще й наперед знаєте, який співбесідник? Ну Ви просто лапочка. Не смішіть мої шнурки. А про йобаря – так це ващє. Настільки дратівлива тема? Але ж мені її показувати не треба. Я взагалі хотів познайомитися з гарним, розумним, порядним чоловіком. Ви мені здались саме таким. Власне, я не помилився однозначно, але… Вам здалося, що обов’язково на перший же меседж треба написати «придурок»? Не нагадує дитсадок? Але ж я не малолітка, щоб за поверхневими словами висновки робити. Кожен має право на власних тарганів. Але от відстоювати це право зовсім не обов’язково. Тим більш, що Ви їх «одягаєте» час від часу. Ви вже вибачте, я можу собі дозволити бути щирим, тому… Ви мені сподобалися, мені захотілось ( і дуже закортіло, а що дивного, Ви мені дуже сподобалися) може й просто спілкуватися, то я й написав. Ви висловились на це коротко, одним словом, що на душі лежало. Але рвалось, щоб висловити. Від цього ані я гіршим не став, ані світ догори не перевернувся. Своєю відповіддю я й не намагався грубіянити чи зачепити, тим більш, сумніваюсь, що Ви такий вже вразливий. Все ок. Ви мені сподобалися, але вочевидь не в гуморі.

Гадаю, Герман буде мій…. Подивимось…

Хвилина, яку Герман читав мою розгорнуту відповідь за жисть, здалася вічністю. Ніби його серце билося у моїй руці в районі пульсу. Натякало – він у руках. Аби ці руки лише були міцними.

І Герман видав – Оригінальний у Вас підхід… Якщо не враховувати моїх «тарганів», як Ви зволили висловитись. Так чи інакше тварини кращі за людей. У всякому разі вони таких меседжів не присилають. Ви вважали за доцільне так. Я такий підхід не розумію. І мені байдуже, що Ви про мене думаєте. Шкода, що саме такі перли у людей в пріоритеті…

Отак. Якби моє серце було крилатим, я б злетів за ті бісові 500 кеме та обійняв цю хвору душу своїми крильми…. Хммм… якась дивна метафора… Мля, я ще квочкою не був. Що ж йому так болить, Генчику то? О, він уже для мене Генчик?

Пишу – Ні, ну звісно, якщо для Вас от так обізвати людину – норма, тоді…. Женя, Гена, чи як Вас там, для мене кіт – дуже близька істота, подекуди й людям до нього далеко. Ви просто дуже втомились і зриваєтеся, прискіпуючись до усього, що лише око сягне. У цьому зміст? Чи оригінальний підхід? Бабах! І Ви вже висновки зробили.

Можна сказати, не минуло й року, а таки вибачень від Германа дочекався.

Заясніли на екрані літери світлої душі із каяттям, засліплюючи собою мою обурену до білого гарту душу – За образу приношу свої вибачення.

Ох, Германе, Германе, що мені твої вибачення тепер? Мені ти потрібен. Зараз, зараза, я тобі….

-         Я ж одразу написав, що все ок. Германе, я зараз топаю у ліжечко…(ну майже позіхнув у тексті)… Ви мені дійсно дуже сподобалися (і як співбесідник теж, я ж вже достатньо бачив, щоб не розуміти суть людини), буду дуже радий продовжити спілкування. Ок? Зараз я теж втомився трохи, вже ж бо друга ночі. Спокійної ночі, солодких снів. ….- Якби можна було б передати це, я б тут ще й потягнувся.

Отак, хай чекає, засланець, я ще й сєксуатєльний намьйок написав, - про ліжечко, хай покортить.

-         Спокійної ночі.

-         Дякую.

-         Ок.

І була перша ніч творіння. Тоді ми ще не накоїли. Нічого такого, за що було б соромно такому гарному хлопцю, якого ба, першим прийняли в піонєри.



Создан 29 окт 2015



 
Rotaban.ru - биржа баннерной рекламы